Війна в Україні: Мій вибір був – допомогти людям. Це я і зробила

Anzeige

Що таке війна?

Слово, яке ним і залишиться, доки тупіт солдатських чобіт не пролунає у вухах, доки чужа, ворожоналаштована до нас людина не виб’є двері і не ступить на поріг сімейного будинку. А до тих пір, війна – це просто п’ять літер, які можна витерти зі шкільной дошки або клацнути мишкою, щоб видалити його в тексті.

 Смердюча потом і кров’ю, безжалісна до криків поранених в бою, до стогінів зґвалтованих дітей й жінок, до сліз матерів, начебто, примара в чорному одязі, війна несе смерть, руйнування та порожнечу.

 Ще півтора року тому для українців війна здавалася такою ж далекою, як і зараз для мільонів людей по той бік кордону. Бої на Донбасі торкнулися не всіх і багато людей продовжувало жити власним життям. І може б так воно і залишилося , але …настав четвер, двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року.

Перший день війни, Ксенія Ю. пам’ятає добре, хоча особливої паніки та відчуття страху вона не пережила. Насамперед, через тихий лютневий ранок, який ще тоді не ніс особливої загрози для міста Ірпінь. Тільки відчинивши вікна, Ксенія почула, що вдалині лунають вибухи. На відстані п’ятнадцяти кілометрів йшли бої за Гостомель. З повідомлень та дзвінків рідних та знайомих, дівчина дізналася, що почалася війна. Усвідомлення реальності усього, що відбувається навколо, прийшло тільки після того, як Ксенія побачила на власні очі зруйнований Романівський міст та розстріляні машини. ( Романівський міст було підірвано українськими військовими вранці двадцять п’ятого лютого дві тисячі двадцять другого року – ред.)

– Було таке відчуття, що все нереально, хоча, мама мені сказала, що в Україні оголосили військовий стан, – зізнається Ксенія, відповідаючи на питання про перші дній війни. Дівчина лише місяць, як живе в Золінгені і тому нові справи ще не затьмарили події, які  відбулися з нею на Батьківщині. – Я поїхала в Київ. По дорозі побачила зрунований міст, згорілі автівки. Дивним було те, що ніхто не прибирав з вулиць трупи. Це зараз, коли багато фотографій з понівеченними тілами в Бучі та інших містах облетіли весь світ, ми знаємо обличя війни. Тоді ж все було, як в кіно. Тому, остаточне усвідомлення того, що війна відбувається в нашій країні, прийшло лише влітку.

– Але ж до літа ти вже бачила зруйновані міста, російську техніку.

– Так, звісно. Але до літа ти жив,немов, в паралельному світі. Ти знаходився в самому епіцентрі подій, а потім, коли просинався вранці, вважав, що побачене вчора – лише у’ява в твоїй голові. Тому, танк, який ти бачиш в дворі – щось чужерідне, немов, зайве в кадрі. Його не повинно тут бути й все. Паніка була, – поправляє себе Ксенія, – але через особисті справи, які через військові дії стало складніше зробити.

– Тоді вже діяла комендантська година.

– Так. Я вирішила повернутися в Ірпінь, але не змогла. Столицю повністю заблокували, нікого не випускали. Мені вдалося повернутися в Ірпінь лише четвертого березня. Я залишила машину на блокпосту і пішки дісталася до міста. В квартирі залишилися коти і потрібно було їх забрати. Як раз тоді під зруйнованим Романівським мостом відбувалася евакуація. Мені самій довелося двічі проходити під тим мостом. Я забрала котів о четвертій годині, а вже о сьомій – в Ірпінь зайшли російські танки. Тобто, встигла повернутися до Києва саме перед окупацією і страшними подіями, які відбулися потім в моєму місті.

– Як я знаю, ти поверталася в Ірпінь під час окупації.

– Так. Я повернулася в місто шостого березня з особистих причин, шукала подругу. ( Подруга Ксенії загинула в перші дні війни – ред.) Йшла в Ірпінь пішки, а вдалині лунали постріли. Проходила російські блокпости, показувала фотографії подруги.

– Потрібно було дотримуватися певних правил поведінки при зустрічі з солдатами, щоб повернутися до Києва живою? Усім вже відомі звірства росіян, які вони вчинили в Ірпіні, Бучі та інших містах України. Чи прийшлося тобі зіткнутися з аморальністю на ворожих блокпостах?

– Головною метою моєї появи в Ірпіні було знайти подругу. Я підходила до солдатів, питала чи не бачили вони таку людину. Ця мета викорінювала в мені будь – який страх, коли прийшлося зіткнутися з озброєними росіянами. Мабуть,вони не очікували такої поведінки від дівчини і, відповівши на мої запитання, наказували повертатися. Наступного разу я зайшла в місто через Житомирську трасу. Довелося йти крізь ліс, там сиділи у засадці снайпери. Переді мною йшов дідусь. Його застрелили… Мій район – Грін Ярд, зайняли кадирівці – спецпризначенці. Можна сказати, нам пощастило. Професійні військові , які без емоцій робили свою справу – заходили в будинки, проводили обшук та йшли далі. Тому, моя квартра залишилася “ майже“ неушкодженною. Вони дозволили людям залишити домівки та виїзджати на підконтрольну Україні територію. Жили кадирівці в бліндажах. Звісно, вони встановили свої правила, яких треба було дотримуватися, щоб дочекатися звільнення міста:  хочеш вийти, спокійно скажи, віддай сім-карту та телефон. Для перетину блокпостів також встановили правило – виділяли часовий проміжок. Спочатку це було п’ятнадцять хвилин. Я встигала повернутися. Було й таке, що залишала пошуки і поверталася, бо розуміла, що це не гра і іншого шансу проїхати в мене не буде. Згодом росіяни дозволили мені проїзджати без будь – якого часового ліміту. Що стосується простих вояк… Жахливі подробиці всі знають. Війна – завжди звірства. На жаль, саме безкарність та влада, якою наділені люди зі зброєю в руках, робить з них непідконтрольних, безжалісних тварин. На війні все не так однозначно, – додає дівчина.- Рятували мені життя, як українці, так і росіяни.

– Не виникало в тебе думки залишити Україну? Багато людей  в перші дній війни попрямували до українського кордону, щоб виїхати в ту ж саму Польщу, Румунію. Якби ти поїхала, ніхто б не нарікнув, бо в першу чергу залишали свої домівки жінки та діти.

– Ні. До мого рішення залишитися, приєдналося ще й те, що я не могла залишити в Києві маму.

– Ти не з тих людей, які просто сидять в режимі очікування. Пишаюся тим, що знаю тих, хто, якщо не пішов захищати Батьківщину, як військовий, то став волонтером. Ти почала вивозити людей з окупованих міст. Пам’ятаєш свою першу поїздку?

– Я не могла сидіти і боятися. Треба було щось робити, бо, коли ти опиняєшся  на місці подій, тобі вже не так страшно. Не кажучи й про те, що сидіння може звести з розуму. І головне, я могла принести користь, зробити маленький внесок, щоб полегшити життя людей.

– Врятувати життя.

– Так, врятувати. Шукаючи подругу, я познайомилася з представниками поліції, з українськими солдатами. Першу людину я підвезла випадково – це була жінка. Вона йшла пішки в напрямку Києва.

Я одна з небагатьох, хто міг проїзжджати через російські блокпости, бо там вже мене знали і пропускали. Може, навіть, довіряли. Про речі, які там бачила, я не розповідала, особливо, нашим військовим.

– Білет в один кінець.

– Точно. Якщо я щось сьогодні розповім українцям і вони знищать позицію ворога, то завтра я поїду в одну сторону. Тому, я могла забрати людей з окупованих міст, коли мене просили.

Були різні випадки. Пам’ятаю, як заїжджаю на подвір’я і виїжджає машина, в ній сидять батьки, а на вулиці залишилися маленькі діти. Для мене це неприйнятно, бо в першу чергу ти намагаєшся вивезти в безпечне місце дітей. Може, батьки діяли в шоковому стані? Не знаю. Звісно,  дітей я забрала. Одного разу до мене підійшов російський солдат. Він тримав в руках маленького хлопчика. Солдат сказав вивезти його з міста, що я зробила. Потім передала дитину українським військовим.

Допомагала також евакуйовувати людей під Романівським мостом. Багато було волонтерів-дівчат, багато приватних автобусних компаній, які з’їжджали зі свого маршруту та їхали в напрямку Ірпіня, Бучі. Були й ті, хто не хотів виїжджати. Ті ж самі, літні люди. Причина одна – небажання залишати свою домівку. Найстрашніше, коли ти приїжджаєш за людиною, а виявляється, що вже нікого забирати. За кілька хвилин до мого приїзду, в будинок поцілила ракета і він вибухнув.  Тоді помер чоловік, а його дружина ще не усвідомила, що залишилася одна. Вона не хотіла їхати без чоловіка. Жінка підійшла до трупа і намагалася його розбудити. Прийшлося виводити нещасну з шокового стану, мої умовляння на неї не діяли. Я навмисно порізала руку і попросила мені допомогти. Те, що поряд знаходилася людина, яка потребувала уваги, привело жінку до тями.

– Кого легше було вивозити? Дітей чи дорослих?

– Дітей. Вони сильніші за дорослих і сприймають реальність такою, яка вона є насправді, не аналізуючи. Головне, діти виконували правила, які я встановила під час поїздки, і не вказували, що і як мені робити. Старші заспокоювали батьків та допомагали їм дивитися за молодшими дітьми. Слухалися навіть маленькі – два – три роки. Коли я забирала малечу, то казала, що зараз буде дуже голосно і страшно, тому закрий вуха та відкрий рота. Мені теж буде страшно,  але мушу їхати, бо тільки я можу зараз вести машину. Дорослі могли сперечатися з приводу того ж самого маршруту, який я вибрала. Доходило то того, приходилося попросити вийти з автівки. Наприклад, коли ми проїжджали російський блокпост, я розмовляла з солдатами, домовляючись про план поїздки та час. Мені за це дорікнули, мовляв, що я з ними по-хорошому поговорила. Я вказала на двері. Люди повинні розуміти, що безпека залежить і від твоєї поведінки під час евакуації. В машину, яка їхала переді мною, кинули гранату…

– Не дивлячись на ситуацію в окупованих містах, чи виникали кумедні випадки? Така собі емоційна розрядка.

– Багато, – посміхається Ксенія, згадуючи свої походи в той же самий Ірпінь. – Наприклад, коли українські солдати готували розвідку боєм на ранок на одній з вулиць міста. Я підходжу до хлопців, які уважно розглядають мапу і питаю, що вони роблять. Вони кажуть, що хочуть дізнатися чи є там російська техніка і скільки. Сміючись, повідомляю солдатам, що вже була сьогодні на тій вулиці і можу все розказати. В мій бік, полетіла купа запитань: Яким чином? Чому сама? Як вдалося пройти повз озброєних росіян?

Інший випадок. Коли я знаходилася під Романівським мостом, почався обстріл. Я знайшла тканину і накрила нею якісь коробки, щоб сісти та перечекати обстріл. Помічаю, що наші солдати щось шукають. Запитала. Хлопці відповіли, що шукають коробки з боєприпасами. І в цей момент, я розумію, де вони знаходяться…

– Після того, як російські війська залишили Ірпінь в кінці березня дві тисячі двадцять другого року, твоя евакуаційна діяльність закінчилася? Чи були окуповані міста, в які доводилося їхати?

– Маріуполь. На початку квітня, мене попросили вивезти сім’ю однокурсника. На той момент, велися бої, відтісняючи українських солдат на металургійний комбінат Азов-Сталь. Однокурсник хотів сам забрати сім’ю, але загинув під час виконання професійних обов’язків. Тому, поїхала я. В Маріуполь я не заїжджала, бо він вже був під контролем  російських військ, але чула низький гул від бомбардування. Я забрала людей за містом. Сім’ї однокурсника прийшлося вибиратися з Маріуполя чотири дні, проходячи крізь трупи людей та зруйновані будинки. На шляху до визначеного пункту, де на них чекала я, люди пройшли також російські та українські блокпости. Коли я забрала жінку з дитиною, вони мовчали майже всю дорогу. Для мене це було й добре, бо треба ще повідомити про смерть однокурсника. Весь час я думала, як це зробити, і коли дівчинка запитала маму, чи зустріне їх батько, я зупинила машину та сказала, що їхньої близької людини вже немає …

Також після деокупації Київщини допомагала військовим. В мене були листи з написом “ Трупи“. Я їздила в Бучу, Ірпінь, Бородянку та рахувала загиблих. Підходила до розстріляної автівки і, побачивши мертвих людей, залишала лист на машині. Якщо знаходила документи, то забирала. Якщо бачила особливі прикмети, записувала та фотографувала. Потім розміщала на телеграм каналі “ Неопізнані трупи“. Цей канал створила поліція, щоб люди могли знайти своїх родичів.

– Не було моторошно від великої кількості понівечених мерців на вулицях міст?

– Страшно ставало тоді, коли в один момент ти починав сприймати мерця, не як тіло, а як особистість. Тоді розумів, що зараз тебе емоційно “ накриє“ і не від побаченного, а від усвідомлення, що це були живі люди, які мали свої плани, свої мрії. Наприклад, це не якась жінка, а сусідка Марія, яку ти знав з дитинства. Прийшлося ставитися до підрахунку тіл, як до роботи.

Погано, що за час окупації Київщини, вуличні собаки почали їсти трупи. Видовище не для тих, в кого слабкі нерви. Мені було шкода людей, – зітхає дівчина, – коли вони бачили спотворене тіло родича. Часто від загиблого залишалося так мало, що все можна було вмістити в один пакет. Особливо, діти. Якщо під час вибуху автівки, в ній знаходилося немовля, тіло згорало повністю. Ховали навіть камінчик, на якому знайшли залишки ДНК близької людини.

– І на останок. Що давало сил йти далі, допомагати, не дивлячись на побаченні жахи?

– Як я казала, пересидіти ситуацію – складніше. Ти сидиш і сам себе “ з’їдаєш“, не знаєш точно, що і де відбувається. Я б зійшла з розуму. Коли ти щось робиш, це дає тобі своєрідну ілюзію контролю.

– Не снилися мерці, зруйновані будинки?

– Через деякий час, війна перетворюється на буденність, ніби, якийсь елемент реальності. Тебе вже не лякають трупи. Це робота, просто робота.

Давало й сили те, що війна згуртувала людей, навіть тих, хто вчора ще не був твоїм другом. Тепер сусідка, яка раніше сварилася з тобою за те, що ти голосно вмикнув музику, питає, як справи і чи все гаразд. Зараз незнайома людина може підійти до тебе на вулиці та обійняти, радіючи, що ти живий. Ті, хто виїжджав з України, віддавали свої машини на допомогу волонтерам чи армії. Українці до війни і зараз – велика різниця. Особливо, в тих районах, де велися бої, де була окупація. Люди почали цінити життя, прості моменти буденності, прості слова – як ти, все добре. Є і негативні моменти. Ти звикаєш до правил військового часу, до комендантської години. Перші дні за кордоном, я відчувала себе дивакувато – я можу ходити ввечорі без перепуски в магазин.

Так, війна відкрила справжнє обличчя. І залишитися самим собою в жахливих умовах та не дозволити згубному впливу перетворити тебе на злостивого звіра, вибір кожної людини. Мій вибір був – допомагати. Це я і зробила.

Ксенія Ю., 32 роки, місто Київ та Ірпінь. Кваліфікований психолог. Дівчина вже місяць живе в Золінгені

Про автора

Світлана Піскова, 43 роки, народилася в Україні, місто Кропивницький. Вивчала історію в університеті рідного міста, а пізніше – журналістику в Київському університеті. Понад десять років працювала кореспондентом. З квітня 2022 року проживає в Золінгені.

Volksbank Bergisches Land

Anzeige